Потоцкий Ян [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

губернії» (1805).

У цих дослідженнях автор уперше здійснив спробу науково узагальнити відомості з історії

первісного суспільства та доби середньовіччя Волині та Поділля, обґрунтувати тут автохтонність

місцевих східнослов’янських племен і визнав їх невід’ємною складовою частиною Київської Русі,

що йшло всупереч з тогочасною польською історіографією.

Крім того, Ян Потоцький виступив ініціатором підготовки археологічних карт регіонів. 1805 року

він опублікував французькою мовою «Археологічний атлас європейської Росії». В ньому були

вміщені знані на той час стародавні поселення, городища, кургани, подані описи старожитностей,

у тому числі в Правобережній Україні.

ЙОГО ОЧИМА, з статті С. Дударєва «Росія і Північний Кавказ в кінці XVIII – першій половині

XIX ст.: погляд зовні»

Я. Потоцький далекий від ідеалізації історичного побуту описуваних ним етнічних груп. ...Він

неодноразово відзначає факти грабіжницьких нападів представників низки північнокавказьких

гірських народів (аварців, лезгин, черкесів, чеченців й ін.) на своїх сусідів, торгові каравани і

випадкових подорожніх, а також російські станиці і поселення. Примітно, що в оцінках даного

явища граф, все ж таки, залишаючись сином своєї епохи, деколи атестував прихильність до

грабежу як «національний забобон».

Втім, престижність отримання тих чи інших благ подібним шляхом, насправді, мала виразне

втілення в менталітеті горців того часу. Про це свідчить, зокрема, вислів чеченської «княжни», що

його наводить Я. Потоцький, котра «вважає, що там, де не грабують на великих дорогах, життя

дуже нудне і монотонне, і для неї вкрадена хусточка набагато приємніша, ніж куплене перлове

намисто».

...Спостереження Потоцького (і в цьому їх важлива роль!) дозволяють бачити той факт, що набіги

в кінці XVIII ст. не мали ніякої політичної підоснови і мали чисто економічний характер,

відображаючи також пережитки військово-демократичного менталітету в гористому середовищі.

...Хотілося б завершити наш короткий і неповний огляд ще одним спостереженням графа, вельми

актуальним для доль культурної спадщини регіону. Він зафіксував один сумний, але очевидний

факт... Історичні пам’ятки Північного Кавказу у міру включення регіону до складу Росії безжально

руйнувалися переселенцями з південних і центральних губерній, а також в ході російського

«індустріального» освоєння краю. Я. Потоцький свідчить, що з п’ятдесяти мавзолеїв

(золотоординської епохи), бачених Гюльденштедтом в Маджарах, залишилося лише чотири!

ПУСТИВ СРІБНУ КУЛЮ В ГОЛОВУ, з дослідження Л. Баженова «Історик Поділля і Волині

граф Ян Потоцький (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.)»

Його життєвий шлях – це суцільний калейдоскоп подій, почасти авантюристичних, які варті

повістей, романів-вестернів. Наведемо тільки окремі приклади з них.

Уже 1778 року Потоцький виїхав до Відня, вступив на службу до австрійських військ і взяв участь

в бойових діях у Баварії.

В 1779 році він знаходиться в Сицилії, Тунісі, учасник походу Мальтійського ордену проти піратів

Середземномор’я. Далі він у «гарячих» точках Іспанії (1781), Сербії та Угорщини (1784), Голландії

та Англії (1786).

Наслідком цих мандрів стали його репортажі, які хвилювали і збуджували уяву тогочасного

читача, принесли йому гучну славу.

В 1788 році Потоцький повертається до Варшави і від подільської шляхти обирається депутатом

чотирьохрічного сейму, який шукав шляхів реформ, щоб уникнути поділу Речі Посполитої. Ян

Потоцький запропонував у боротьбі проти Австрії та Росії за незалежність озброїти польських

селян і створити всенародну армію. Зрозуміло, польській аристократії це було не до вподоби.

1790 року він уже в Парижі і, вступивши до лав якобінців, опинився на барикадах Великої

Французької революції.

В 1792 році він знову у Варшаві, у вихорі політичних подій. Розбрат у польських політичних

таборах, який вів до загибелі країни, переорієнтував його світоглядні позиції на Росію. 1793 року

Потоцького прийняла імператриця Катерина ІІ, здивувала його «розумінням» французьких

вільнолюбних ідей.

У 1802 р. Олександр І запрошує автора до Петербургу, на службу в Міністерство іноземних

справа. Уже 1805 року Потоцький очолює делегацію російських вчених до Китаю, 1806 року

організовує дипломатичний демарш проти наполеонівської Франції. Після підписання

Тільзітського миру, Потоцький залишає державну службу і