Линдфорс Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (pdf) читать постранично, страница - 2

осіб потрапляє до басейну і, надівши на голову залізне відро, співає
арію багатирської голови з опери «Руслан і Людмила», а публіка сміється й аплодує. Про гідність
куплетів годі і говорити. Скажемо тільки, що вони, за бажанням публіки, виконуються по двічі і
тричі.
...Найгірший бік цих драматичних фабрикацій полягає в тому, що вони вбивають сценічне
мистецтво.
Драматичні п’єси, які представляють дійсність і характери, мимоволі привчають навіть
посереднього актора вивчати не лише ролі, ...а й життя і дійсність. Проте наші трагедії, драми,
...комедії і водевілі мають на увазі не зображення дійсності і характерів, а сценічні ефекти в
мелодраматичному чи кумедному, смішному роді. Дійових осіб в цих п’єсах немає, немає людей,
немає характерів – і актор, навіть найобдарованіший, мимоволі звикає грати їх без учення, без
роздуму і обдуманості, на один і той же лад. Він хоче або вражати жахом, або смішити в що б не
стало.
І як обвинувачувати його за це? – цього від нього вимагають наші драматурги, за це публіка
нагороджує його оплесками. Про вірне зображення життя, про характери ніхто й не думає.
...Мистецтво принижується, таланти збиваються, драматичний театр перетворюється на
механічний театр – що, проте, не заважає публіці бути задоволеною драматургами і акторами, а
драматургам і акторам – публікою. А коли всі задоволені – чого ж більше треба
«КОНТРАБАНДНІ» ВІРШІ НЕ ПРОЙШЛИ, з книги В. Бурнашова «Михайло Юрієвич
Лермонтов в розповідях його гвардійських однокашників»
Якось у неділю, вже в кінці поста, здається, вербну, я обідав у Петра Никифоровича Беклемішева і
зустрівся там з Панасом Івановичем Синициним, який сказав нам, що він був аудитором
військового суду над кавалергардським поручиком Дантесом. Серед гостей, як тепер пам’ятаю,
був молодий, дуже молодий семенівський офіцер Ліндфорс із золотим аксельбантом Військової
академії. Ця молода людина з захопленням говорила про Пушкіна і в юнацькому запалі своєму
запевняла, що неодмінно треба Дантеса за вбивство слави Росії не просто вислати за кордон, як це
вирішили, а четвертувати, тобто наразити на таку страту, якої не існує з незапам’ятних часів,
тощо.
При цьому він з віршів Лермонтова жваво й захоплено читав ті, в яких так дістається Дантесу.
Потім сказав, що Лермонтов написав ще шістнадцять нових віршів, звернених до нашої бездушної
й егоїстичної аристократії, які він, Ліндфорс, знає напам’ять. Я і ще дехто, молоді люди, стали
просити Ліндфорса продиктувати нам ці вірші. Не встигнувши добре їх завчити, Ліндфорс
збивався, і ніхто з нас не міг нічого записати тямущо.

Зрозуміло, що вся ця розмова і ці тиради читаних рукописних віршів проходили не у вітальні і не в
їдальні, а до обіду, на половині молодого Беклемішева, Миколи Петровича, тоді штаб-ротмістра
Харківського білого уланського полку (того самого, в якому служив і Глинка) і який носив
аксельбант Військової академії. Справа в тому, що у присутності людей похилого віку, особливо
такого досвідченого придворного, яким був шталмейстер його величності Петро Никифорович
Беклемішев, цього роду бесіди вважалися «ліберальною» контрабандою в ті часи, коли лібералізм,
тобто найменший прояв самобутності, зрівнювався з державними злочинами.
В той час як шаленів Ліндфорс, Синицин, завжди спокійний і стриманий, шепнувши мені, що він
має дещо сказати наодинці, вийшов зі мною в порожню тоді більярдну і, щоб ніхто не подумав, що
ми водимо секрети, запропонував мені, проформи ради… вдати, ніби ми граємо партію.
– Я з наміром, – сказав Синицин, – відлучити вас від тієї розмови, яка зав’язалася між молодими
людьми, котрі ще не знають, що трапилося з автором цих додаткових віршів, з тим самим
Лермонтовим, якого, пам’ятається, у вересні ви зустріли на моїх сходах. Справа в тому, що він
написав ці додаткові шістнадцять віршів унаслідок якоїсь гарячої суперечки з своїм родичем.
Вірші ці у мене будуть сьогодні увечері у вірному списку, і я їх вам дам списати навіть сьогодні ж
увечері, тому що тут тепер нам довго гостювати не доведеться: після обіду всі роз’їдуться,
оскільки господарі покликані на soiree de cloture до Опочиніних.
Я дружньо подякував Панасу Івановичу за його увагу, повторивши прислів’я «Береженого бог
береже», – і ми разом перейшли до їдальні, де якийсь сенатор з трьома зірками і з німецьким,
таким, що не втрималося в моїй пам’яті, прізвищем розповідав дуже позитивно про різні міські
новини і, між іншим, про те, що один з гусарських офіцерів, незадоволений тим, що ніби-то
Пушкін став жертвою якихось інтриг, написав «найреволюційніші вірші» і пустив їх всім містом;
він гідний був за це надіти білу лямку, проте замість всього того, що «цей шибеник» заслуговував,
государ за невичерпним своїм лише перевів його тим же чином в армію на Кавказ.
Палкий Ліндфорс не стерпів і став було доводити ясновельможному зореносцеві з німців, що
вірші зовсім не