Луб'яне решето [Майк Йогансен] (fb2) читать постранично, страница - 2

колінах сиділа машиністка. Побачивши Публіколу, вона прошепотіла: «кіно-зйомка» і замість зіскочити з колін, ще ніжніше притулилась до замзава.

Хмара набігла на високе лисе чоло замзава.

— Хто сміє без дозволу... — почав він промову, скеровану проти кур'єрші Катерини.

Але Публікола не втратив рівноваги:

— Нещасний замбезієць! — гримнув він. — Не далі, як учора п'ятнадцять невільниць мили мене в термах і мастили смірнськими пахощами. Я не дозволив би їм зоставити на тілі хоч листочок одежі. — І Публікола, стукнувши дверима, пішов до останніх дверей із коротким занзибарським написом: 3 а в.

Могутньою рукою римлянин товкнув ці двері. Та двері не розчинялися. Зав замкнув їх з середини. Очі римлянинові запалали. Нарешті він знайшов людину, він знайшов Суллу, Нерона, Калігулу цієї слабодухої епохи. Що мав сили Квінт Люцій Публікола бабахнув кулаєм у зачинені двері і... схилився до дірочки в замку.

Від картини, що предстала перед його очима, кров застигла в його древнє-римських жилах. Зав сидів за столом і писав на власній, на своїй заяві до тресту своєю рукою резолюцію:

«Видати аванс 500 карб. без повороту. Зав...»

Кілька послужливих рук підхопили римського громадянина Квінта Люція Публіколу, що не без звука і без стогону знов занурився в таємниче небуття...

Римський громадянин і стоїк, багач і патрицій Квінт Люцій Публікола прокинувся на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Сибілли вже не було, не було й тринога, не було й сірого каменю. Натомість перед Квінтом Публіколою стояв його друг Секст Муцій Агрикола і піддержував його в сидячий позі.

— Не погано ти моргокнувся, друже, на цім проклятім березі, — сказав Секст Муцій Агрикола, допомагаючи Публіколі підвестися. — Ходімо, Агріпіна вже давно нас жде коло цирку.

— Я був у майбутньому... — почав був Квінт Люцій Публікола, але, побачивши на березі дві порожні пляшки з-під хлібного вина, він замовк. Він зіперся на Агриколу і вони подалися до цирку.

ІЛЮЗІЯ

— От ви мені що розкажіть, — сказав Іван Саво-стьянович і поклав фунт сала на терези.

— Кажуть люди, ніби тепер наказ такий вийшов, щоб який пес без намордника, нашийника й налигача, то щоб такого скаженого собаку негайно хапать і знистожать. Не скажу вже вам, чи то правильно, чи ні, а тільки вчора вранці-рано уже бачив я, як у людей ілюзія заходить про отой наказ. Вийшов я з дому йти на посаду, а тут якраз дама й собі теж свого пса вивела погуляти, породи цетер. Але ж не ступила вона, голубонька, й двох ступнів із своїм псом, як ні сіло, ні впало, де й узявся той джентлмен, що собаки цупить гачком і одвозить на держутиль — завод, щоб виробляти з собачини свічки, масло, сосиски й усяку бакалію. Так от він і зачепив цетера отим гаком і тягне до себе в хуру — годі, мовляв, песику, баглаї строїти, ходім у завод.

Дама ж, звісно, теж не з кізяка зроблена, кричить: «Куди ж ти мого пса тягнеш, це ж пес не скажений, а просто сказати б дворовий собака, щоб у хаті жив, і привчений вже долі не класти, а мама його на виставці получила медалю. Покинь, репетує, цетера, у цю ж мить!»

Той же з гачком дядько й слухати не хоче, потяг цетера аж на кам'яницю, ось-ось запроторить у хуру і тоді досвідання, бувайте здорові. Дамочка, конешно, як не розмахнуться, та як не паць йому в пику. Той, ясне діло, образився дуже, кричить: я вам не лакей і свині з тобою не пас, а я радторгслужбовець держутильзаводу, а ти, суча дочко, не маєш нікоторого права бити мене в пику, а то й сам можу здачі дати — та як перехопе гака в ліву руку і дамочку тиць легенько межи груди так, що вона поточилася й упала на тротуар.

А тут уже й народ збився: одні на дядька напалися, за що безвинного собаку поцупив та ще й дамочку б'єш межи груди, на вулиці ж, не в своїй же ж таки кватирі, хамлюго, і один такий, Наум Семенович, що торгують напроти голками, гарусом, ґудзиками й усякими дамськими вишивками, так прямо підступився до того, що з гачком, і галасує: «Держіть мене, а то я вб'ю його!» І плюнув йому на чобіт, а чобіт новий, витяжка. А той на Наума Семеновича наступає і іменно страшно кричить, для чого той плюеться на чоботи, наче навколо місця немає, де плюнути, а народу вже зібралося чималенько й справді вже — плюнь у собаку, а влучиш у громадянина радреспубліки.

Оце сказавши, щоб тобі й заспокоїтись, так ні: далі кричить: я, каже, вам, сукини сини, не гицель який-небудь, а джентлмен, і не дозволю, щоб хтось плював мені на чобіт, хай плюне свойому батькові. Тут галас такий зчинився, що й не розбереш, що й до чого: одні гукають, що джентлменова правда, що собака й справді скажений, бо хвіст униз і вовком дивиться, а другі, що нічого подібного, бо в скаженого собаки слина в роті, а в цього рот сухий. Ті знов галасують за рот, що коли оцей рот та сухий, то щоб така була суха постіль у вашої матері. Шум, галас, шарварок, нічого не розбереш і не допоймеш, хоч роззявляй вуха ширше за той собачий рот.

Я собі теж стою і думаю, що справді й не добереш, чия правда — всякі