2medicus: Лучше вспомни, как почти вся Европа с 1939 по 1945 была товарищем по оружию для германского вермахта: шла в Ваффен СС, устраивала холокост, пекла снаряды для Третьего рейха. А с 1933 по 39 и позже англосаксонские корпорации вкладывали в индустрию Третьего рейха, "Форд" и "Дженерал Моторс" ставили там свои заводы. А 17 сентября 1939, когда советские войска вошли в Зап.Белоруссию и Зап.Украину (которые, между прочим, были ранее захвачены Польшей
подробнее ...
в 1920), польское правительство уже сбежало из страны. И что, по мнению комментатора, эти земли надо было вручить Третьему Рейху? Товарищи по оружию были вермахт и польские войска в 1938, когда вместе делили Чехословакию
cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
Ігор лежить важко дихає. Його очі зараз невиразного кольору. Він змучено посміхнувся, спробував звестись на лікті, але я його стримав:
— Лежи, лежи, — я нахилився і торкнувся губами чола, — гаряче.
— Ну, що — є температура? — запитав Ігор. Він знає, що я на дотик майже точно визначаю температуру.
— Є,— кажу коротко.
— Я тебе спочатку не впізнав. Думав, лікар. Ти в білому, як лікар.
Мовчки дивлюся в Ігореве личко і мені щось боляче стискає горло. Як він змарнів! Попеляста чупринка прилипла до скроні.
— Мені цієї ночі снилися кажани, — його очі синішають, з них неначе сходить полуда. — Я на-ловив їх повен лантух. А потім на мене напала їхня мама-кажаниха. Вона звалила мене і боляче тисла на груди. Вона дуже важка.
— Ти ж вирвався від неї? — намагаюся по-своєму витлумачити сон.
— Ні, врятував Кока. Він налетів на кажаниху, і вона втекла.
Папуга його вірний охоронець. Колись мама за якусь провину шмагонула Ігоря паском. Птах, що на той час блукав по кімнаті, шулікою кинувся на неї і вп'явся в потилицю. В неї й зараз рубець від дзьоба. Навіть сварити Ігоря не дозволяє. Він, коли не в клітці, дзьобає за пантофлю Ігоревого кривдника; і покрикує, точнісінько як мама, тільки слів не розбереш, крім останнього «га?» Мама сварить у запитальній формі: «Чи я тобі не казала робити уроки, га?» Інколи Ігор, аби побавитись, плигає мені на шию і тоді папуга, як за командою, теж нападає на мене, але я в таких випадках завжди на чатах і відбиваюся від нього рушником або газетою.
Помічаю, що Ігор хоче про щось попрохати.
— Привези Коку, — говорить він. У словах стільки надії, що я не зважуюсь відмовити одразу.
— Поговорю з лікарем, — кажу.
— А коли лікар дозволить, привезеш?
— Привезу.
— А як ти гадаєш, він дозволить?
— Не знаю.
Якийсь час ми мовчимо. По Ігоревому личку видно, що він про щось думає. Потім озивається:
— Лікар може не дозволити.
— Чому? — питаю.
— Бо в них на Коку немає халата, — він говорить серйозно і це мене трохи розвеселяє.
— Напевне, що немає,— говорю я.
— А ти поший. Ти ж умієш шити. Пілотку ж бо мені пошив.
— Пілотку пошити простіше ніж халата на папугу.
— Ну спробуй. Мені так хочеться, щоб Кока був зі мною… — В нього на очах сльози.
— Гаразд, — кажу. — Я поговорю з лікарем. Гадаю, він не відмовить.
Від вранішнього проміння ширма на вікні нагадує розпечену фольгу, зайчик, що прослизнув між нею і стіною, затанцював на обличчі Ігоревого сусіди і той, постогнавши, розклепив очі. Він дивиться на мене і в його очах тане сон.
— Там космонавти, — каже Ігор, показуючи собі на ноги.
Я не розумію в чім річ і ще раз торкаюся губами його чола, скоріше щоб пересвідчитись чи він не марить. Але Ігор, не відриваючись дивиться собі на ноги і я, перевівши погляд, бачу на коричневій ковдрі двох білих космонавтів, а над ними землю з супутниками й ракетами на орбіті. Ковдра пухка і малюнок на ній гарний. — Як живі,— кажу я.
…Лікар колупається сірником в короткому бурштиновому мундштукові. Він поглядає на мене оцінююче, немов хоче зрозуміти, чи можна мені вірити. Поглядає на мене, я — на нього. Цей невисокий літній чоловік добре грає свою роль. Добре, бо не видно гри. Мабуть, він колись усвідомив, що лікареві краще грати самого себе, і зараз, я певен, він грає самого себе — стриманого чоловіка з м'яким поглядом карих очей. Лікар закотив полу халата, витяг з кишені піджака пачку «Прими». В нього жовті прокурені зуби, вони постукують об мундштук, коли він припалює. Нарешті говорить:
— Де його мати?
— На гастролях. Вона артистка.
Лікар знову мовчить. Він немов опрацьовує ту інформацію, яку я йому дав. Вогонь уже зжер дві третини його цигарки і раптом я бачу, що він дивиться на мене співчутливо, в погляді теплота.
— У хлопчика слабеньке серце. Для нього шкідливі як негативні, так і сильні позитивні емоції. Зараз важливо створити такі умови, за яких він почуватиме себе звично… Можете привезти папугу, тільки з клітки не випускайте.
Я розумію, що все попереднє сказане заради останньої фрази, вірніше, є обгрунтуванням дозволу. Лікар вибиває в урну недопалок, і, підібгавши полу халата, ховає в кишеню мундштук. Він дивиться на мене так, що я одразу розумію — йому нічого більше мені сказати.
— Ну, я піду… — кажу.
— Ідіть, — лікар ступив до сходів. — І сподівайтесь на краще.
Восьма ранку. На вулицях гамір і метушня:
«Ікаруси», як велетенські ситі такси, перевальцем котять по дорозі, ледь не торкаючись черевом асфальту. Я вже кілька разів намагаюся спинити авто, але марно. А хвилини біжать, біжать. Нарешті дванадцятий автобус. Він хоч і повільно їде, проте довезе до самого будинку.
Ось і дім. Навпроти будинку стоїть мотоцикл з люлькою. Я не користувався ним уже дві доби. Клітку з папугою можна поставити в люльку.
На сходи долинають голоси, то розмовляє сам із собою Кока.
Я повертаю в дверях ключ і балаканина припиняється. Натомість чути голосне:
— Добрий
Последние комментарии
2 часов 31 минут назад
16 часов 26 минут назад
17 часов 59 минут назад
21 часов 52 минут назад
21 часов 56 минут назад
1 день 3 часов назад