Ода російському городу [Віктор Астаф’єв] (fb2) читать постранично, страница - 21
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
* * *
Хлопчик зачиняє хвіртку, по-хазяйськи старанно замотує мотузку. Все в ньому наситилося городніми запахами, аж ніздрі лоскоче, і він відчуває потяг до чхання. В роті шорстко, наче від недостиглої черемхи, хочеться молока з-під корови, а воно, знає хлопчик, стоїть у білому фарфоровому кухлі на кухонному столі, прикрите житнім окрайцем хліба. Біля дощаної хвіртки залишені шкарбани. У дворі земля стовчена худобою. Хлопчик, намацуючи шкарбани ногами, помічає світло в кухонному вікні, і зовсім хороше на серці стає: побачити «несподівано» світло в рідному домі — на щастя! Під навісом, брязнувши ланцюгом, обтріпується Пірат, знаменитий тим, що у новопоселенки-фельдшериці, яка квартирує замість вапняра, вислідив він схожу на бабака японську собачку і з’їв її, помилково сприйнявши за лісове звірятко. Відтоді Пірат пожиттєво посаджений на ланцюг, а безутішно ридаюча по собаці постоялиця обзиває його смішним, неросійським словом «канібал» і боязко боком проходить по двору, коли приходить по молоко, хоча пес не лише кусатися, а й гавкати перестав од конфузу й лупцювання, одержаного за згубу заморського собачки, вартість якого була більша за підсвинка, а харчувався він виключно пряниками. Засунувши ноги в холодне нутро шкарбанів, хлопчик зайшов під навіс, погладив по запорошеному загривку мученика-пса, який зробив один-єдиний промах у житті, але люди йому не пробачили. Самі ж бо собі вони ого скільки пробачають! Пірат вдячно облизав лице хлопчика і, по-старечому зітхнувши, поліз назад у будку. У пройнятих добротою й теплом грудях хлопчика ворухнулася й завмерла ніжність навпіл із жалістю, захотілося йому кого-небудь обійняти, стиснути, сказати щось хороше. І ще — от яка тут оказія! — заплакати приспічило. Охопити руками Пірата, ні, все обійняти, що ворушиться, світиться, співає, свистить, росте, цвіте, скрекоче, шумить, дзвенить, хлюпається, танцює, бушує, сміється, — притиснутися до всього цього лицем і заплакати, заплакати!..Зотліває павутинка, відпливає, рветься, залишаючи срібний відсвіт. Я намагаюся втримати в собі хоча б відблиск дивного видіння і якийсь час оголеним серцем відчуваю ледь помітний доторк далекого світла, бачу димчасту долину, і в мені живуть звуки, запахи, кольори, принесені пам’яттю. Спить моя рідна земля, глибоко спить, натруджено дихає, і витають над нею біди й радощі, любов і ненависть — і все горить, все не гасне моя срібна павутинка, але світло її все віддаленіше, слабіше, затихають у мені звуки минулого, линяють фарби, щоб знову заяскріти, засяяти, коли стане мені нестерпно жити і захочеться заспокоєння. Хоч якого-небудь… Глибоко зітхнувши, хлопчик кладе теплу долоньку під теплу щоку. Хай дивиться він свої легкі, райдужні сни. Грізні сни додивлюся за нього я.
Последние комментарии
1 день 22 часов назад
1 день 23 часов назад
1 день 23 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 2 часов назад