Захисна реакція [В’ячеслав Астров-Чубенко] (doc) читать постранично, страница - 2

Озеренку, котрий стояв навпроти, біля анатомічного столу з обгорілими останками. Раптом він кинувся до одного зі столів біля стіни й крикнув: - Синочку, не чіпай! Не бачиш, тітоньці холодно, вона спить.
Мозговий знов натягнув покривало на вже напіврозкритий труп, - одну з тих “клієнток”, про яких він без тіні іронії зазвичай говорив: “Підписалася за Журавля і повісилася” . Потім поправив п’ятирічному Вовочці марлеву пов’язку й повернувся до столу з Живописцем.
- Тату, татку. Тут смердить, і я їсти хочу!
- Потерпи, синку. Зараз тато закінчить, ми підемо додому і я приготую щось смачненьке. На ось, пограйся поки.
І Мозговий подав дитині лопатку для виколупування кісткового мозку.
- Тату! Тату, я пісяти хочу! - сказав хлопчик, колупаючи лопаткою кахляну підлогу.
Мозговий зітхнув і подивився на свого напарника.
- Гаразд, Мишко, - сказав він, - піди, погуляй з ним поки що. Я тут і сам впораюся. - І звертаючись до сина: - Зараз дядько Михась погуляє з тобою на подвір’ї. Там і попісяєш. А татко скоро прийде.
Напарник зняв халат і підхопив Мозгового-молодшого на руки.
- Ну, Вохо-Вовуню-Володимире Григоровичу, полетіли!
Коли кращий експерт-криміналіст області залишився сам, він нарешті узяв до рук скальпель і пробурмотів собі під ніс майже ритуальні слова:
- Що ж, почнемо, мабуть, штурм головного питання труповодства - що день минулий йому вготував?
З цими словами Мозговий швидким точним рухом зробив перший розріз на торсі Живописця.
Близько десятої ранку Андрійчук приїхав до моргу. Коли він увійшов до кабінету судмедекспертів, його кивком привітав молодший патологоанатом Михайло Озеренко, що попивав чай і читав газетку.
- А де ж Мозговий? - поцікавився Андрійчук.
- Пішов додому відіспатися. Усю ніч працював, бідолаха. Та ще й Вовчика знову з собою притягнув. Ні, він все-таки геній, негідник. Та ось, до речі, результати його експертизи.
Він простяг слідчому кілька віддрукованих на машинці й скріплених між собою аркушів.
- Так, подивимося... Стовідсотковий опік п’ятого ступеня, численні пошкодження внутрішніх органів, переломи кісток, випалені очні ямки... Ага, ось! Це вже цікаво: вміст шлунку.
Виявляється, незадовго до смерті кілер добряче повечеряв устрицями в соусі й запив червоним вином, витриманим тридцять два роки.
- Ну, як вам це? - сказав Озеренко, відкидаючи з лоба копицю свого непокірного рудого волосся. - Сподіваюся, це якось допоможе слідству.
- Та сподіваюсь, - загадково посміхнувся Андрійчук і поклав звіт до своєї шкіряної теки. - Залишається тепер знайти той ресторан, де відбувся цей історичний акт вечері, а якщо пощастить, то й “елемент”, який складав нашому клієнтові компанію.
- Ну, залишається сам дріб’язок, - додав якось глузливо судмедексперт. - До речі, ти бачив останній номер “Незалежної Постаті”? Обурливі наїзди на владу! Та інших і за менше закопують, не звертаючи уваги на оголошену гласність, а цим наче сам дідько не страшний. Молодці, хлопці. Особливо цей, Вадим Космосе...
- Не бачив, не читав, - зітхнув Андрійчук. - Поки що. Гаразд, поїхав. Може, куплю по дорозі. Бувай. І передай Мозговому, що від імені всього дружного колективу “ментівки” я присвоюю йому звання героя патологоанатомічної праці.
Це був уже п’ятий ресторан, і якби у Тарасова були гроші, вони б уже давно скінчилися. Заклавши ногу на ногу і дивлячись, як черговий адміністратор перегортає чергову реєстраційну книгу, лейтенант поступово втрачав надію і терпіння. Але раптом жінка сказала:
- Ага, ось. Дві порції тихоокеанських устриць під соусом і пляшка “бургундського” шістдесят сьомого року. Двадцятий столик.
Ну, нарешті, зітхнув Тарасов. Вголос же сказав:
- Тоді мені необхідно поговорити з офіціантом, який обслуговував цей столик.
Адміністратор натисла одну з кнопок пульта на своєму столі.
- Ігоре, хто вчора близько восьмої вечора обслуговував двадцятий столик?
- Зараз скажу, - почувся з селектора молодий голос. - Так, тут кажуть, Зінка Антоненко.
- Попроси її до мене, терміново.
- Звичайно, але вона тільки-но понесла замовлення.
- Нічого. Як тільки повернеться, нехай негайно зайде до мене в кабінет. Тут з нею хоче поговорити один ме... людина з міліції.
Тарасов ледь помітно всміхнувся. Трохи не зірвалася на загальнолюдську мову. І не товариш, не пан, - “людина”. Ну, що ж, людина- це теж звучить гордо. А хвилин за п’ять він встав зі стільця, тому що до кабінету увійшла офіціантка. Лейтенант машинально оглянув її з голови до ніг - професійна звичка, особливо приємна відносно протилежної статі. Це була манірна дівчина років двадцяти трьох, з рудим збитим догори волоссям, водянистими хитрими оченятами, кирпатим носиком та бризками настирливого ластовиння. Хвилинку, десь він її вже бачив... А - студентка “могилянки”.
- Я нічого не зробила! - тут же попередила вона.
- Не враховуючи того, що нагодувала кілера, - відрізав Тарасов. - Та не хвилюйтеся, панночко. Вам ніщо в провину не ставиться. Я тільки хочу знати, як виглядав, точніше, виглядали ті, хто