Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
Гори, що займали всю площу острова, тільки вгадувались в імлі. Вітер свистів, берег був наче виметений, ніде — ні на суднах, ні на суходолі — не видно було живої душі; мертвими здавались і сторожові вежі, в яких Петр упізнав свій витвір, бо їх будовано за його власноручними малюнками, ці гранітні циліндричні твердині, наїжачені гарматами, що тримали під обстрілом усю затоку.
Від борту «Дульсінеї», яка стояла тільки на середньому якорі, з вітрилами спущеними, але не ув’язаними — щоб можна було негайно рушити в путь, — відплив човен із двома веслярами та віденцем-стерничим і попрямував до берега. Тоді капітан Ванделаар підійшов до Петра й став поряд, зіпершись на поруччя.
— Ані духу, — сказав він, дивлячись на безлюдний берег. — Ще б пак — у такому турецькому кублі. Тут ми не знайдемо й горбатого одноногого мертвяка.
Коли Петр, уражений, спитав, чи не тому це, що Родос — гавань турецька, Ванделаар кивнув головою:
— Авжеж. Хіба ви не чули, пане Кюкан, що паша Абдулла, султанова права рука, хоче підбити під себе весь світ і для цього будує новий флот? А оці вежі з гарматами? Рік тому їх іще не було. Тож хіба можна сподіватися, що в турецьких гаванях буде повно безробітних моряків? Бачте? Наші зійшли на берег, а ніде нікого. В християнській гавані на них уже чекала б ціла орда голодного моряцького наброду.
— Інакше кажучи — невдача, але я, як не дивно, дуже радий, — сказав Петр.
— Чому б то? — спитав капітан.
— Коли безробітних моряків нема, — відповів Петр, — то, виходить, накази Абдулли виконуються точно.
— А вам яка з цього радість? — знову спитав Ванделаар.
Петр хвилину помовчав, тоді відповів:
— Ми вже в турецьких водах, тому я більш не маю чого таїтись перед вами, тим паче що збираюся навідати кілька турецьких островів, насамперед Лесбос, хоч він і дратує мене своєю фривольною назвою. Той Абдулла, султанова права рука, — то я.
Може, Петр сподівався, що капітана приголомшить ця новина, та він помилявся.
— Ти ба! Хто б міг подумати, — тільки й сказав Ванделаар, піднісши до ока зорову трубу. — Не знаю тільки, як ми потрапимо на ті острови, що їх хоче навідати ваша екселенція. Як на мене, то я б волів, щоб турки виконували накази вашої екселенції не так точно.
— Покладімося на гнучкість життя, — сказав Петр. — Куди йдуть ваші люди?
Три моряки з «Дульсінеї» саме зникли в одній з вуличок за гаванню.
— Куди ж, як не до шинку, — відповів капітан. — Якщо там не знайдуть хоч одного хлопчину з двома здоровими руками й ногами, хоч би й бовдура, що не вміє відрізнити щоглу від реї, а якір від стерна, тоді, ваша екселенціє, кепське діло. Дивно, але правда: ваша екселенція зможе повернутись до Стамбула тільки в тому разі, якщо тут знайдеться хоч один п’янюга, ладний завербуватись на нашу «Дульсінею».
— А що, то не конче має бути вправний моряк? — здивувався Петр.
— Та хоч би який-небудь, — відказав капітан. — Як не знатиме матроської роботи, то буде юнгою, а матросом я зроблю нашого Беппо. — Він обернувся до юнги, що віддалік начищав блоки. — Як, упораєшся, Беппо?
— Ще б пак! — відгукнувся той, вишкіривши гарні дрібні зубенята, сліпучо-білі на смаглявому виду.
— Оце мені до вподоби, оце слово справжнього чоловіка, — мовив капітан машинально: він звик не дуже високо цінувати відвагу, чесність та інші добрі якості, поки вони виявляються тільки словами. І пішов до своєї каюти, а юнга подався на ніс, до камбуза, розміщеного поряд із кубриком для матросів.
Кок-бретонець саме був у препаскудному настрої: щойно він викидав за облавок кухонні покидьки, і вітер зірвав йому з голови його улюблену феску, якої він не скидав ніколи, мавши чутливу до застуди голову.
— Де це ти байдикуєш, шибенику? — гримнув він на Беппо. — А хто зволить принести мені дров? Чи я маю сам їх наносити? Не тільки помиї тягати, а й дрова? Гляди, ледацюго, щоб мені терпець не урвався, бо тоді я тебе навчу, що таке морська служба.
— Та йду, йду, — сказав Беппо, викидаючи з лозового кошика кілька полінець, що там лишалися, а сам подумав: «Може, мені недовго вже їх носити». Кок заходився обмотувати голову смужкою полотна, відірваного від старого фартуха, а малий італієць по-змовницькому прошепотів: — А я щось знаю…
— Ти? — здивувався кок. — Такого ще не бувало, щоб ти, дзиґо, щось знав.
— А от і знаю, чув на власні вуха, — відказав Беппо. — Отой наш пасажир — неабихто.
— Звісно, що неабихто, — погодився кок. — Мосьє де Кюкан — дворянин і має гроші. Найняти для себе самого цілий корабель голодранець не зможе.
— Ет, велике діло — дворянин! — скривився Беппо. — Тих дворян є хоч греблю гати. А наш мосьє де Кюкан — то сам паша Абдулла, султанова права рука! Перед ним труситься весь світ!
— Годі плести дурниці, гайда по дрова, — пирхнув кок.
— Він сам сказав це капітанові, — запевнив Беппо. — А капітан зразу почав величати його «вашою екселенцією». Аж тепер я зрозумів, нащо у Кюкана в скрині турецьке
Последние комментарии
8 часов 14 минут назад
11 часов 3 минут назад
1 день 21 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 13 часов назад