Тяжкі часи [Чарлз Діккенс] (fb2) читать постранично, страница - 3

зумовлює той справжній демократизм Діккенсової прози, що, як слушно відзначив Фрідріх Енгельс, відкрив доступ у літературу зневаженому класові бідняків і завдяки тому став ознакою часу. Проте ознакою часу стали не тільки «вбозтво почуттів», «безплідність думки», «крижаний холод серця» соціальних монстрів, у чиїх душах невситима жадоба збагачення загасила останні іскринки людяності, а й пробудження свідомості в робітничому класі Англії, що вперше виступив на історичну арену як організована політична сила.

І якщо Діккенсові так і не дано було оспівати в своїх творіннях ті ідеали, за здійснення яких боровся англійський пролетаріат, то влучні стріли його сміху, хоч би який «безтурботний» і «незлобливий» видавався він декотрим західним літературознавцям, об’єктивно були «спільниками» робітничого класу. Адже вони вражали в саме серце спільного ворога, того лицемірного й двоєдушного англійського буржуа, що про нього з такою глибокою зневагою писав Енгельс: «Мені ніколи не доводилось бачити клас більш глибоко деморалізований, більш безнадійно зіпсований своєкорисливістю, більш розкладений внутрішньо і менш здатний до якого б то не було прогресу, ніж англійська буржуазія… Вона не бачить в усьому світі нічого, що не існувало б ради грошей, і сама вона не становить винятку; вона живо тільки для наживи, вона не знає іншого блаженства, крім швидкого збагачення, не знає інших страждань, крім грошових втрат»^[2].

Однак для того, щоб засобами невблаганного гротеску розкрити всю ницість природи цього різновиду буржуазії, Діккенс мусив спізнати саму суть буржуазного як історично-конкретного, універсального в своїй негативності соціального явища. З цього погляду особливу роль відіграла його перша подорож до США, що відбулась 1842 року. І це аж ніяк не випадковість: Діккенс, як і багато його сучасників, убачав у країні, куди мчав його корабель, «рай на землі». О, як одурили його сподіванки! Якою жахливою виявилась потворна машкара благочестя, що під нею ховала хижий свій усміх переможна Захланність! Лицемірство, святенництво, фальш ходили по країні, надаровуючи бідняків солодкими надіями, що не мали справдитись ніколи. А в країні панувала страхітлива деспотія зиску. «Я не люблю цієї країни, — напише згодом Діккенс у «Американських нотатках». — Я нізащо б не погодився тут жити».

Та хіба краще було життя на батьківщині в Діккенса? Він, звісно, й раніше бачив його гидкі гримаси. Але тільки під час подорожі до Америки йому пощастило до кінця збагнути страхітливу дисгармонію, властиву всім формам буржуазного життя незалежно від їхньої національної специфіки. Прямим свідоцтвом цього духовного прозріння Діккенса став його роман «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1843–1844), що, за одностайним визнанням критики, являв собою поворотний пункт як у соціально-філософських поглядах Діккенса, так і в естетичних його шуканнях. «Нещадна критика англійського суспільного ладу тих часів, — писав про Діккенсів роман П’єр Декс, — сатира, яка розривала соромливі покривала, що їх накидалось на перші роки врядування молодої королеви Вікторії, викриття вад Сполучених Штатів… перше в англійському романі зображення деградації людини під впливом грошей… Усі ці якості «Мартіна Чезлвіта» не повинні примусити нас забути й про інші досягнення Діккенса, про всебічне й глибоке зображення в романі реальної дійсності, про поступ реалізму в його творчості… І найбільшої глибини й сміливості досяг Діккенс, створивши образ Пексніфа. Пексніф не просто лицемір, а англійський Тартюф XIX сторіччя; як і Тартюф, він має виразну соціальну характеристику й набуває характеру символу, типу, що в ньому відбились вади цілого класу, а не хиби якоїсь однієї групи людей». (Підкреслення моє. — З. Л.)^[3].

Та як розглядати Діккенсів роман саме в цьому ракурсі, тобто як певний ступінь у розвитку реалізму, ми переконаємося, що новаторство Діккенса в цьому творі зумовлюють не тільки засоби створення естетично неповторних образів, характерів, типів, але й винайдений письменником метод внутрішньої зчленованості образів, зумовленої прагненням до синтетичної цілості художньої тканини, що визріває в кипінні антитез.

Проте в «Мартіні Чезлвіті», як і в інших творах 40-х років (надто прикметний з цього погляду роман «Домбі і син», закінчений 1848 року), ці контрастні антитези ще постають перед нами не стільки як трагічні соціальні конфлікти, скільки як моральні конфлікти між скутим байдужістю уречевленим світом користолюбства й світом ображених та скривджених, що прагнуть уберегти свою людяність від свавілля зловісної стихії відчуження. Майже завжди в цих творах теплота людських почуттів розтоплює крижаний панцер, що ним скуті серця гнобителів «людської дрібноти». Але як і досягають «перемоги» постаті негативні, то однаково кінець кінцем на них чекає безславна поразка: гинуть їхні статки, розвалюються родини, а головне — в них