Простір Гільберта [Володимир Щербаков] (fb2) читать постранично, страница - 3

Лісові галявини й вирубки вже огортав вечірній туман, а верхівки молодих ялин ще легко промінилися зеленим. Праворуч, під крилом, я помітив русяву голову в гінкої берези, охоплену полум’ям заграви, інші берези, ніби її посестри, стояли вздовж шляху, що прямував на захід.

На картопляному полі я розрізнив дві невеличкі постаті — це були, звичайно, ми самі. Брат усе ще махав літакові рукою — проводжав.

І тієї ж миті я знову повернувся на землю. Все залишалося ніби на своїх місцях: літак летів собі, я хукав на змерзлі руки. Для всієї картоплі, яку ми знайшли, вистачило двох кишень батькового піджака. Вкорочений, він тепер перейшов уже братові. Ми поволі брели додому, а я думав про літак і про незбагненні прилади, що їх я побачив у кабіні на власні очі. Не забув я про це і через багато років.

Потім я, все пригадуючи, не раз і не два вертався на піщаний берег річки, той, який виднівся згори, бачив два напіврозвалені човни (вони були схожі на змертвілі, намоклі листки), будівлі — наче оберемки трісок, прибережні вільхи, що впустили у воду жовто-зелене колосся віт. Я сягав зором так далеко, як можна було сягнути тільки з літака.

Неповторна хвилина. Пізніше я збагнув те, завдяки чому вона видавалася мені швидше сном. Це було світло. Незвичайне надвечірнє світло, що увібрало в себе і теплінь пожеж у високих кронах, і холод видовжених темних тіней. І промені, згасаючи, наче зірки, якось незбагненно наповнювали все довкола якоюсь давньою розтривоженістю чи сумотою, розказати про які мені просто неспромога.

— Найпростіше пояснити те, що сталося, — це сон. — Я вже відповідав на її запитання. — Короткочасний, миттєвий сон. Уявіть семирічного хлопчака, який длубається у землі, пронизливий жовтневий вечір, одноманітний шум машин на шосе. Хіба не міг я просто на мить заснути й одразу ж прокинутися? Але найпростіше пояснення не завжди найправильніше…

— Розумію, — сказала вона зненацька. — Точки у просторі Гільберта перебувають у стані коливання, як атоми в кристалі. Це можна собі уявити: вліво, вправо… І при цьому вони міняються місцями, ви про це самі казали.

— Так. Міняються. Формулювання точне. Але знаєте, що з цього випливає? Я повинен знати і пам’ятати хоч би частково те, що знав він, той льотчик. Адже тієї хвилини я був ним. Й іноді вони приходять до мене — гості з минулого, наче на потьмянілих давніх-предавніх фотознімках. То з’являються раптом у свідомості зимові дороги і на обочинах — печі, їх захололі цегляні димарі, наче надгробки. Порожні вцілілі хати. Стара жінка з вузлом за спиною і немовлям на руках. Березовий хрест на могилі — й на ньому сіренький картузик дванадцятирічного хлопчака, який пожбурив у німців камінь: вони забирали у селі останню корову. Яскраве полум’я, що ніби знехотя вибивається з вікон цегляної школи. Міста-згарища, міста із землянок, похмурі ліси, де люди знайшли прихисток… Наш перший великий наступ. Затемнені будинки в тилу, завод, ще недобудований, але який уже працює, чийсь потиск руки, новий літак — мій перший літак. Бої, поранення, і ось підмосковний аеродром і — тимчасово — виконання завдань.

… Перший політ над Москвою, який ніколи не забути; коли бачиш будинки Садового кільця, темні стіни Кремля, дах Історичного музею, ніби припорошений снігом.

— А ви ж можете ненароком зустрітися з льотчиком. Я киваю машинально: «Звичайно».

— А раптом виявиться, що тоді він був на вашому місці, на полі?

— Тоді я повірю у простір Гільберта.

— То ви досі жартували?

— Тільки наполовину. Ви запитали мене, чому я люблю фізику. Я спробував відповісти.

Нараз я схаменувся: треба вже розповісти їй про електролюмінофори, над якими ми працювали останніми роками, і, може, трохи про телевізори з пласким екраном — про те, задля чого, власне, ми зустрілися.

Так, це буденне. Проте хіба фізик не той же майстер, який, як і сотні років тому, безсонними ночами може подумки охопити, скласти воєдино відразу всі цеглинки світу і вивершити з них, наче з дитячих кубиків, піраміду, місто, зірку, Всесвіт?

Електролюмінофор перетворює електрику на світло. Хіба це не цікаво? Напруга, прикладена до електролюмінофора, порушує рівномірний хоровод електронів. Електричне поле збиває електрони з рівнів-орбіт і жене їх уздовж силових ліній. Дайте напругу ще більшу — і нестримний потік електронів прониже електролюмінофор наскрізь. Це електричний пробій.

Електролюмінесценція — це майже те саме, що пробій.

Є в люмінофорі мікроскопічні ділянки не однорідностей, де напруженість поля більша, ніж в інших місцях. Основні події розгортаються саме тут. Прискорені полем окремі електрони, наче найперша куля у більярдній партії, врізаються в гущавину своїх побратимів — куль, що ще не зрушили з місця. Беззвучний удар — й ущільнений рій електронів мчить далі.

Стоп — ділянка з підвищеною напруженістю поля закінчилася. Електронам, що саме розігналися, ходу немає. Найстрімкіші з них застрягли десь у вузлах кристалічних решіток.