Украдене щастя [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично, страница - 3

Зна­чить, на то­бi не­ма нi­якої ви­ни. Вiн i сам се ка­зав. Вiн зов­сiм не ви­ну­ва­тив те­бе. О, як­би ти зна­ла, як вiн гар­но та щи­ро го­во­рив про те­бе!

Анна. Нi, нi, нi! Не го­во­рiть ме­нi нi­чо­го! Не хо­чу чу­ти про нього, не хо­чу ба­чи­ти йо­го. (Хо­дить по ха­тi, ла­ма­ючи ру­ки.) Ой гос­по­ди! Ой бо­же мiй, та нев­же сьому прав­да? Нев­же i тут ме­не оду­ри­ли, ошу­ка­ли, мов ко­та в мiш­ку про­да­ли?

Настя. Та вспо­кiй­ся, ку­мо! Що вже про те го­во­ри­ти, що про­па­ло! Най їм за се бог зап­ла­тить.

Анна (все ще в не­тя­мi хо­дить по ха­тi). I за що? По­що? А, знаю, знаю! Во­ни Ми­хай­ла бо­яли­ся, щоб не вi­дiб­рав вiд них моєї батькiв­щи­ни. О, так, так! А сей по­кiр­ли­вий, най­мит, ще й рад, що що-не­будь дiс­тав. Гос­по­ди, ря­туй ме­не! Не дай оду­рi­ти!

Настя (бе­ре її за пле­че). Та отям­ся-бо, ку­мо! Що ти то­ро­чиш? Чи не грiх то­бi? Ти те­пер за­муж­ня жiн­ка, тре­ба про се все за­бу­ти.

Анна (вдав­люється в неї, по хви­лi). А так, прав­да ва­ша! Прав­да ва­ша! За­бу­ти тре­ба. Хоч би ма­ло сер­це ро­зiр­ва­ти­ся, а за­бу­ти тре­ба. Ой гос­по­ди! I як во­но до­сi не трiс­ло? Кiлько я на­му­чи­ла­ся за тi ро­ки! А те­пер га­да­ла, що от-от дав­нi ра­ни пе­рес­та­нуть бо­лi­ти. А тут на то­бi! Маєш! Той, що до­сi був для ме­не по­мер­шим, яв­ляється на­но­во. Ку­монько, ма­тiн­ко моя! По­радь ме­нi, що маю ро­би­ти? Дай ме­нi яко­го зiл­ля, що­би тут, отут пе­рес­та­ло бо­лi­ти!

Настя. Де вже ме­нi, не­бо­го, до зiл­ля? Не по­рад­жу я то­бi нi­чо­го, хi­ба од­но: мо­ли­ся бо­гу, чень вiн вiд­вер­не вiд те­бе се ли­хо.

Анна. Мо­ли­лась, ку­мо, мо­ли­лась! Товк­ла чо­лом о кам'янi схо­ди при церк­вi, слiзьми пли­ти вми­ва­ла - нi­чо­го не по­ма­гає.

Настя (надс­лу­хує). Га, чуєш? Ма­буть, дзвi­нок те­ленькає. Пев­но, на­шi їдуть.

Анна (при вiк­нi). Те­ленькає! Лед­во чу­ти за свис­том вiт­ру, а те­ленькає. Гос­по­ди то­бi сла­ва, що їдуть! Хо­дi­мо зуст­рi­ча­ти!

Обидвi сквап­но одя­га­ються i ви­хо­дять.

ЯВА ТРЕТЯ

По хви­лi вхо­дять Ан­на, Нас­тя i Ба­бич, увесь у снi­гу, з ба­то­гом у ру­ках.

Бабич. Дай бо­же ве­чiр доб­рий!

Анна. Дай бо­же здо­ров­ля! Так, ка­же­те, мiй з ва­ми не їхав?

Бабич. Нi, ку­мо. Я йо­го ще на со­ля­нiй жу­пi ли­шив. Ще док­ла­дав своєї ку­пи дров i щось там по­чав з вiй­том пе­ре­мов­ля­ти­ся, та я не до­чi­ку­вав до кiн­ця та й поїхав за iн­ши­ми.

Анна. Бiй­те­ся бо­га! Як же ж ви мог­ли йо­го са­мо­го ли­ши­ти в та­ку страш­ну не­го­ду?

Бабич. Е, не бiй­те­ся, сам вiн не бу­де. Пев­но, поїхав на Ку­пiн­ня з пе­ре­дiльни­ча­на­ми. А на­шi всi на Рад­ло­ви­чi гос­тин­цем їха­ли. Але вiн швид­ко приїде, не бiй­те­ся. Ко­ня­та у ньо­го доб­рi.

Анна. Ой, я чо­гось бо­юся. Ка­жуть, у лi­сi вов­ки по­яви­ли­ся. Ще не дай бо­же яко­го не­щас­тя!

Бабич. Та вспо­кiй­те­ся, ку­мо! Ще бог лас­кав, вiд­вер­не вiд нас ли­ху при­го­ду. А Ми­ко­ла не ди­ти­на. Вiн за ху­до­бу дбає. Ну, ста­ра, хо­дi­мо їха­ти до­до­му, там десь ко­ня­та пе­ре­мерз­ли.

Настя. Ну, доб­ра­нiч то­бi, ку­мо. Мо­ли­ся, не­бо­го, бо­гу, все доб­ре бу­де!

Бабич. Доб­ра­нiч!

Анна. Ос­та­вай­те­ся з бо­гом!

Бабич i Нас­тя ви­хо­дять.

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Анна (са­ма, одяг­не­на в ко­жу i хус­ти­нi, сi­дає ко­ло вiк­на i надс­лу­хує). Не чу­ти! Тiлько вi­тер сви­ще i виє. (За­ла­мує ру­ки.) А вiн жиє, жиє, жиє! Оду­ри­ли ме­не, оту­ма­ни­ли, за­гу­ка­ли, об­дер­ли з усього, з усього! Нi, не хо­чу про се ду­ма­ти. В ме­не є чо­ло­вiк, шлюб­ний. Я йо­му при­ся­га­ла i йо­му до­дер­жу вi­ри. (Надс­лу­хує.) Ах! Ось вiн їде! Ну, пре­цiнь! Гос­по­ди то­бi сла­ва! (Ви­хо­дить.)

ЯВА П'ЯТА

Микола i Анна.

За сце­ною чу­ти бряз­кiт на­ший­ни­кiв. По хви­лi вхо­дить Ми­ко­ла, весь при­си­па­ний снi­гом, в гу­нi, на­дi­тiй по­верх ко­жу­ха, в ба­ра­ня­чiй куч­мi, в ру­ка­ви­цях i з ба­то­гом. Вiн стає на­се­ред ха­ти, вий­має ба­тiг iз-за ре­ме­ня i по­чи­нає обт­рi­пу­ва­ти снiг, сту­ка­ючи при тiм об зем­лю чо­бiтьми. Вiд­так оха­ю­чи по­чи­нає роз­дя­га­ти­ся.

Микола. Ось то­бi i за­ро­бок! Ось то­бi жий та будь! Ой гос­по­ди, i як се я ду­шi не згу­бив по до­ро­зi, то й сам уже не знаю! Ох, та й уте­пе­нив­ся ж я! Та й про­мерз до са­мої кос­тi! (Вiд­су­ває вiк­но i кри­чить.) Ан­но, а ко­ням тре­ба пи­ти да­ти! Ду­мав на­поїти на Ку­пiн­нi, та не мож бу­ло!

Анна (за сце­ною). Доб­ре, доб­ре! Я вже й во­ду зла­ди­ла.

Микола (за­су­ває вiк­но, знi­має гу­ню, по­тiм ко­жух i вi­шає їх на жерд­цi). Ну, за­ро­бок, не­ма що ка­за­ти! За вi­сiм шiс­ток го­ло­вою на­ло­жи - оп­ла­титься. Цi­лi­сiнький день ро­би, дви­гай, во­ло­чи­ся, ху­до­бу збав­ляй, мерз­ни i мок­ни, як ос­тат­ня со­ба­ка, - i за все те вi­сiм шiс­ток. А прий­деться пла­ти­ти, то й то­го їм, лю­доїдам, жаль. I то­то би за­жер­ли. Як да­ють чо­ло­вi­ко­вi той кро­ва­вий крей­цар, то так i ви­диш, що їх i за тим колька ко­че. А бо­дай вас уже раз людська пра­ця роз­са­ди­ла та роз­пер­ла, що­би-сте лиш очi