Кобзар [Тарас Григорович Шевченко] (pdf) читать постранично, страница - 2

«чудища стозевного» підняла свій меч. То була епоха, що вішала декабристів, убивала на дуелях найкращих своїх поетів, гнала
в кайданах у рудні Сибіру найшляхетніших своїх синів, послідовно
розтерзуючи їх. То була задуха, від якої люди німіли, атмосфера, де
панували страх, ненависть, підозри, доноси, загальна заціпенілість,
де офіційна лжа ставала звичкою і не вважалась безчестям, а слово
правдиве, слово вільне щораз обливалося кров'ю.
Оспівати свободу в умовах кріпосницької держави, серед олов'яних
буднів жандармської дійсності — це значило висловити (а для багатьох навіть і відкрити) провідну, найважливішу істину життя, виповісти людям у формі поезії те, що для них було за тих умов
найсуттєвішим.
Нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи. Що темніша
ніч, то яскравіші в ній маяки. Поряд з волелюбними творами Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, в живому перегуку з ними поезія Шевченкова з'явилась на гребені віку як бунтівний голос найбільш покривджених соціальних низів, голос тих, що вже почували потребу
«громадою обух сталить», з його поезій гнобителям дочувся видзвін
неминучої соціальної розплати.
Буйна волелюбність — чи не найприкметніша риса «Кобзаря».
Верхи Шевченкової поезії — це спів свободі, уславлення свободи,

8

цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й
щастя. Слово «свобода» поет супроводить найдорожчими епітетами,
домінуючий настрій багатьох його поезій — це смуток за втраченою
свободою і порив до неї, до «волі святої»:
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки...
Улюблений герой Шевченкових поезій — витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного
краю, носієм народної правди й честі. Вістря знаменитої Шевченкової сатири — зброї, що ставала в його руках такою несхибною,—
спрямоване передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених, проти царів та їхніх сатрапів-посіпак, проти поміщика, чия
кріпосницька сваволя не знає меж, проти душителя й запроданця, що
«за лакомства нещаснії» ладен відректися від найсвятішого. У вірші
«Бодай кати їх постинали» поет у формі гіркого афоризму ще раз
викарбує свою заповітну думку: «Де нема святої волі, не буде там
добра ніколи...»
«Кобзар» належить до найволелюбніших книг усіх часів, він наскрізь наповнений прагненням волі, передчуттям її неминучості.
Поезії «Кобзаря» пронизані вірою в незнищенність людини, вірою
в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи
не стане для неї за норму існування.
Поняття свободи найчастіше повстає в Шевченка не у вигляді
туманно-абстрактної мрії, а відтворюється як категорія соціальноконкретна, наснажена революційним змістом, закликом до дії, до солідарності народів. Якби Шевченко нічого більше не написав, крім
своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довічної шани
потомків. З першого рядка вражає енергія вірша, образна згущеність:
«За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі...» Епічна
розлогість зачину плавко й природно переходить у високу патетику
уславлення Прометея, потім, ніби загледівши ворога, поетове слово
враз перейде на інший тон, вдарить зливою докорів, викриттів, пекучих сарказмів:
До нас в науку! Ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана, чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! чом ви нам
Платить за сонце не повинні!..
9

Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, по-народному дошкульного слова.
Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню
форму, видозмінює малюнок вірша, викликає мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж побачимо тут. Чурек і сакля вперше
входять до лексикону української мови, вона збагачується також
церковнослов'янізмами, що аж ніяк не архаїчно звучать у контексті
поеми («на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»), звичайнісінькі, здавалось би, щоденного вжитку слова набирають раптом алмазної твердості, урочисто-закличного звучання:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете...
Нестримна революційна пристрасть «Кобзаря», весняне повноводдя
розкутих почуттів не могло вміститись у вузько національних берегах.
І в «Кавказі», і в художніх образах поеми «Сон», написаної з иеперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії,
в мужніх рядках «Юродивого», «Неофітів», «Єретика», в таких віршах, як «І Архімед, і Галілей...», «Царям, всесвітнім шинкарям...»,
та інших вогненних поезіях-молитвах, поезіях-сгогонах, пророцтвах
клекотіло море народного болю, виразно чулися підземні