Пурпурові вітрила (Збірник) [Олександр Грін] (fb2) читать постранично, страница - 2

сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена — іграшки — залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті — Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.

Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень — диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.

Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, — таку силу мав його рівний пробіг, — давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, — човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Тим канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, — тоді-таки його просто кидали з кладок.

— Лонгрене! — закричав смертельно наляканий Меннерс. — Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

— Лонгрене! — волав Меннерс. — Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, — зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, — рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:

— Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль,