Павутиння Шарлотти [Елвін Брукс Вайт] (fb2) читать постранично, страница - 3

захолодна, як на його смак. Тож, поки діти плавали, бавилися та бризкали одне на одного водою, Вілбер тішився в мулі на краю струмка, бо тут усе було таке тепле, вологе, слизьке та липке: найкраща насолода для поросятка!

Кожен день був щасливий день, і кожна ніч була тиха й мирна.

Вілбер був тим, що фермери називають «ярчуком», весняним поросям, і це просто означало, що він народився навесні. Коли йому виповнилося п'ять тижнів, пан Еребл заявив, що порося вже підросло, нівроку, і його можна — й треба! — продати. Ферн так і залилася слізьми. Але її тато твердо стояв на своєму Вілберів апетит розгулявся: тепер порося вже не тільки молоко пило, а й їло потроху твердішу їжу І пан Еребл більше не хотів його утримувати. Він уже спродав десятеро Вілберових братиків і сестричок.

— Він мусить піти від нас, Ферн, — пояснював батько. — Ти вже натішилася, вигодовуючи молочне поросятко, але Вілбер уже не молочне порося, і його треба продати.

— А зателефонуй-но Цукерманам, — підказала донечці пані Еребл. — Твій дядечко Гомер іноді береться вигодовувати кабанчика. Якщо Вілбер перейде жити до них, ти могтимеш перевідувати його так часто, як тобі заманеться — тільки пробіжи трохи дорогою.

— А скільки грошей я повинна попросити за нього? — запитала Ферн.

— Ну, — втрутився батько, — він, так би мовити, бракований. Скажи дядечкові Гомеру, що маєш на продаж підсвинка за шість доларів, і побачиш, що він тобі скаже.

Оборудку зладили швидко. Ферн зателефонувала, слухавку взяла тітонька Едіт, вона погукала дядечка Гомера, який прийшов зі скотарні й поговорив зі своєю кузиною Ферн. Зачувши, що ціна всього лише шість доларів, він відразу сказав, що купує цього підсвинка. Назавтра ж Вілбера й забрали з його загорожі під яблунею, і пішов він жити до Цукерманової скотарні — в купу гною у підвалі.

Розділ 3 Втеча

Скотарня була дуже велика. І дуже стара. І все тут пахло, тхнуло, смерділо… Яких тут тільки не було запахів! Сіна, гною, поту наморених коней і навдивовижу приємного віддиху терплячих корів. Але найчастіше тут панував якийсь дух миру — от ніби вже ніколи-ніколи в усьому світі не скоїться нічого лихого. А ще тут змішувалися запахи кукурудзи, упряжі, колісної мазі, гумових чобіт і нової вірьовки. А коли котові кидали риб'ячу голову, щоб погриз, тоді вся скотарня смерділа духом риби. Але переважав тут усе-таки дух сіна, бо скількись сіна завжди лежало на просторому горищі над головами тварин. І звідтіля раз у раз скидали сіно, щоб роздати коровам, коням і вівцям.

Скотарня тішила приємним теплом узимку, коли тварини майже весь час перебували у приміщенні, й любою прохолодою влітку, коли її великі двері були розчахнуті навстіж, аби всередину залітав знадвору свіжий вітерець. На головному поверсі тут були стійла для робочих коней і для корів, а нижче, у підвалі, — кошара для овець і свинарник для Вілбера. А ще тут було повно всяких речей, без яких не обійтися у скотарнях та повітках: драбини, жорна, вила, розвідні гайкові ключі, коси, газонокосарки, снігові лопати, сокирища, дійниці, відра з водою, порожні мішки з-під кукурудзи, іржаві пастки на пацюків… Саме в таких скотарнях ластівки люблять ліпити свої гнізда. І саме в таких скотарнях дуже люблять гратися діти. І все це добро належало панові Гомеру Л. Цукерману, доброму дядечкові дівчинки Ферн.

Отже, нова Вілберова домівка містилася в нижній частині скотарні, прямо під коровами. Пан Цукерман знав: купа гною — найкраще місце, де б тримати молодого підсвинка. Свиням потрібне тепло, а в підвалі скотарні, який виходив дверима на південь, було якраз тепло й затишно.

Чи не кожного дня прибігала перевідати свого улюбленця Ферн. Дівчинка знайшла старого викинутого стільчика для доїння й поставила його в кошарі, біля самої Вілберової оселі. Тут вона просиділа не одне довге надвечір'я, щось собі думаючи, наслухаючи й спостерігаючи за Вілбером. Вівці незабаром звикли до неї, перестали її побоюватись. Заприязнилася з дівчинкою і гуска, що жила серед овець. Усі тварини їй довіряли, бо й як було не довіритися такій спокійній, приязній дівчинці? Пан Цукерман не дозволяв їй заходити до свинарника чи виводити Вілбера на прогулянки. Але він сказав своїй небозі, що їй можна сидіти на тому стільчику й дивитися на Вілбера, скільки її душа бажає. Вона була щаслива вже тим, що могла бути близько біля поросяти, а Вілбер щасливий був, що його покровителька зовсім поруч, за стінкою свинарника. Але розваги для нього скінчилися: жодних прогулянок, катань у колясочці чи купань у струмку.

Одного червневого надвечір'я, коли Вілберові мало ось-ось виповнитися два місяці, він видибав за скотарню, у свою невеличку загорожу. Ферн, яка досі приходила щодня, сьогодні чомусь не з'явилася! Підсвинок став на осонні й похнюпився. Він був самотній і знуджений.

«Ну й що його тут робити? — подумав він. — Чим тут можна