Магічний ніж [Філіп Пуллман] (fb2) читать постранично, страница - 2

подбає про тебе краще від мене, чесно! А завтра я зателефоную тобі й ми поговоримо.

Вони стиснули одне одного в обіймах, потім Віл ще раз ніжно поцілував матір, обережно розчепив її руки, стиснуті в нього на шиї, та пішов до дверей. Пані Купер бачила, що він чимось дуже збентежений — його очі аж виблискували, — але, мабуть, згадавши про гарні манери, він обернувся та простяг вчительці руку.

— До побачення, — сказав він. — Я дуже вам вдячний.

— Вільяме, — почала та, — я хотіла б почути, в чому…

— Мені важко це пояснити, — перервав її хлопець, — але я присягаюся, мати не завдасть вам жодних клопотів.

Обоє вони знали, що пані Купер мала на увазі дещо інше. Проте, хай там як, Віл сам вирішував, що йому робити. У старої жінки промайнула думка, що їй ще ніколи не доводилося бачити таку непохитну дитину.

Хлопець обернувся та пішов геть, і одразу в його голові постала картина порожнього будинку.

Місце, у якому жили Віл з матір'ю, являло собою квартал із десятком модерних будинків, навколо яких пролягала дорожня петля. Їхній будинок відрізнявся від усіх сусідських своїм жалюгідним виглядом. Палісадник перед будівлею був лише клаптиком з бур'янами: кілька місяців тому мати Віла посадила якісь кущі, але їх ніхто не поливав і вони зів'яли та засохли. Коли Віл наблизився, його кішка Моксі підвелася зі свого улюбленого місця під усе ще живою гортензією, потягнулася та привітала хазяїна тихим нявканням, штовхаючи головою ногу хлопця.

Той узяв її на руки та прошепотів:

— Вони повернулися, Моксі? Ти їх бачила?

У будинку панувала тиша. Якийсь чоловік на іншому боці вулиці у залишках денного світла мив своє авто, але він не звернув на Віла уваги, і хлопець не став його розглядати: що менше привертати увагу людей, то краще.

Притиснувши Моксі до грудей, Віл відімкнув двері та швидко увійшов. До того як випустити кішку, він прислухався, але нічого не почув. Будинок був порожній.

У кухні хлопець відкрив банку консервів для тварин і залишив Моксі наодинці з кормом. Коли той чоловік повернеться? З'ясувати це неможливо, отже, слід поквапитися. Віл піднявся на другий поверх і почав обшукувати кімнати.

Він шукав пошарпаний бювар із зеленої шкіри. Сховати річ такого розміру дуже легко — навіть у звичайному сучасному будинку, — і коли ви прагнете зробити так, аби шукачеві було важко її знайти, вам немає потреби користатися схованками у стіні чи підвалі. Спочатку Віл обшукав спальню матері. Коли він рився в шухлядах комода, де вона зберігала спіднє, то відчував докори сумління — але нічого не вдієш. Потім він послідовно оглянув усі інші кімнати нагорі — навіть власну. Моксі прийшла подивитися, що він робить, і тепер задля компанії сиділа поруч із ним та вмивалася.

Бювара він так і не знайшов.

Було вже темно, до того ж хотілося їсти. Віл зробив собі бутерброд із печеними бобами й деякий час просидів за кухонним столом, розмірковуючи, як йому краще обшукати кімнати на першому поверсі.

Коли він закінчував свою невеличку вечерю, задзвонив телефон.

Віл застиг на місці, його серце несамовито калатало. Він підрахував: до того як телефон замовк, пролунало двадцять шість дзвінків. Після декількох хвилин тиші хлопець підвівся і знов удався до пошуків.

Чотири години по тому шкіряну папку все ще не було знайдено. Було вже пів на другу, і Віл відчував себе цілком виснаженим. Не роздягаючись, він опустився на ліжко й відразу заснув. Йому снилося щось моторошне та бурхливе, але він запам'ятав лише сумне, налякане обличчя матері, до якої він усе ніяк не міг наблизитися.

Йому здалося, що він прокинувся майже за хвилину (хоча проспав близько трьох годин). Уві сні йому звідкись прийшло знання відразу двох речей.

По-перше, він знав, де знаходиться бювар. По-друге, він знав, що ті люди вже внизу та відчиняють двері кухні.

Хлопець узяв Моксі на руки та м'яко заглушив її сонні протести. Потім він опустив ноги на підлогу та взув кросівки, напружуючи кожен нерв, аби почути звуки з першого поверху. Ці звуки були дуже тихими: хтось підняв і переставив стілець, хтось щось прошепотів, рипнула дошка підлоги…

Пересуваючись ще тихіше, ніж люди внизу, Віл вийшов зі спальні та навшпиньках перейшов у вільну кімнату, розташовану навпроти сходів. Було вже не зовсім темно — у примарному досвітньому світлі він розгледів дідівську ножну швацьку машинку. Він обшукував цю кімнату лише кілька годин тому, але забув про невеличку скриньку на корпусі машинки, де зберігали викрійки та нитки.

Прислухаючись до того, що відбувалося в будинку, Віл навпомацки знайшов скриньку. Ті люди пересувалися біля підніжжя сходів, і він бачив на дверях відблиски світла — мабуть, то був ліхтар.

Віл знайшов засувку скриньки і розкрив її — і там, як він уже знав, лежав шкіряний бювар.

Що ж йому тепер робити?

Зараз — нічого. Він зіщулився в півтемряві, відчуваючи калатання серця і прислухаючись до шарудіння унизу.

У вітальні було двоє чоловіків. Віл