Катастрофа в раю. Подорож до Ельдорадо [Вільям Олексійович Лігостов] (fb2) читать постранично, страница - 2

капсулу… Ага, радіостанція обзивається. Далі… Далі мушу взяти чарівний контрольний ключик, що, як і в кожного члена екіпажу, теліпається у мене на шиї, встромити ось у цей отвір, захищений тонкою червоною плівкою, тричі повернути його за ходом годинникової стрілки. Тільки після цього система спрацює. Але ж я не збираюся катапультуватись насправді. Т ож хай собі теліпається ключик на шиї, а я перевірю роботу двигуна.

Господи! Яка безглузда інструкція! Коли вже розсудити тверезо, то хто матиме час на ці перевірки? Виходить, перед тим, як розлетітися вдрузки, переконайся, чи діє радіостанція…

Ні, стоп! Збиткуватися з інструкцій всі мастаки.

Просидів у кабіні не менше трьох годин. Кілька разів збивався, починав усе спочатку. Десь на п’ятій спробі безпомилково дійшов від “а” майже до “я”. Залишився завершальний етап. Ось беру на себе середній важіль, натискую лівою ногою на педаль і… І капсула, вискочивши з обойми, плавно відірвалася від ракети. Залишаючи за собою вогненний хвіст, нестримно понеслась в напрямку, відомому хіба що Всевишньому.

— Е! Гей! Соб-цабе, тпр-у-у! — крутився в кріслі, ще не усвідомлюючи повністю того, що сталося. — Стоп! Я тренувався! Я не користувався контрольним ключиком! Ря-ту-у-уйте!

Тільки через годину перестав лементувати, усвідомивши нарешті: марно сподіватися на чиюсь поміч у моєму становищі.

Догрався… Дотренувався…

Через свою надмірну цікавість і раніше не раз потрапляв у неприємні ситуації. Пригадую… Хоча ні… Не до пам’ятних епізодів з автобіографії, коли настав час коротко підсумувати свій шлях і, як колись казали, закруглятися.

Як би там не було, а мушу відрекомендуватися.

Грицько Халепа. Дякую, дякую… І мені дуже приємно!

Халепа — самі вже здогадалися — прізвисько. Прилипло так давно і так міцно, що й сам забув уже власне прізвище.

Звісно, ні прізвище, ні прізвисько анічогісінько вам не скажуть. Час не такі прізвища та прізвиська стер безжально з скрижалів історії, куди їх заносили, здавалося б, навічно. А я ж ні на яких скрижалях не красувався, хоча в ті далекі часи, коли ваша поява на землі ще й не планувалась, моє ім’я — принаймні серед фотокорів, кіношників-документалістів — було досить відоме.

Опинившись у капсулі без фотоапарата і кінокамери, почував себе, як людина, котрій відтяли обидві руки. Якщо і вдасться, виживши, щось цікаве надибати, то як про це довідаються читачі? І вже тоді, в перші години самостійного польоту, переді мною вималювалася малоприваблива перспектива — доведеться писати. Незважаючи на органічну відразу до слова.

Те, що пропоную вам, — репортаж, звіт, ба навіть ні те ні се. Скоріше це всього-на-всього суха, лаконічна доповідна записка. Намагатимуся триматися фактів і тільки фактів.

Скажете: “Хто тебе, чоловіче, просить? Не хочеш — не пиши. На романи паперу не вистачає, а ти ще й з доповідною прешся… ”

Е-е-е, ні. Будь-що мушу пертися. Чому? Наберіться терпіння. Узнаєте.

Годі! Розпатякався, наче перекупка середини XX століття. А двигун капсули тим часом знову запрацював, і я знову відчув свою вагу. Робота двигуна може означати тільки одне — капсула увійшла в гравітаційне поле якогось космічного тіла. Тепер вона автоматично крутитиметься навколо нього, поки не натисну потрібну кнопку. Біда, що ніхто за мене не вирішить: натискувати чи ні.

Опустив забрала ілюмінаторів. Спостереження нічим не втішило. Я крутився навколо кулі, вкритої, здавалося, суцільним океаном. Змінив орбіту, вийшов на перигей і вирішив діяти наосліп. Так воно нібито надійніше. На самих інструкціях, та ще коли маєш справу з новітньою технікою, далеко не заїдеш.

Опустив забрала, заплющив очі і, полічивши до трьох, натис кнопку. Капсула увійшла в атмосферу планети, стала сторчма і, гальмуючи вихлопним струменем, стала опускатися. Хвилина, друга, третя… М’який удар!

Довго не наважувався піднімати забрала ілюмінаторів. Що побачу? На суші я чи на воді? Що принесе перший ковток повітря — бадьорість, свіжість чи смертельну задуху? Невідомість гнітила мене.

Повелося казати в таких випадках, що минула вічність. Хтозна, може, й вічність, та раптом до мене долинуло якесь невиразне човгання. Причаївся. Біля капсули хтось вовтузиться. Але хто? Первісна людина? А може, мамонт, бавлячись, розчавить зараз капсулу? А може, я вже в пащі якоїсь гігантської водоплавної потвори…

— Тук-тук-тук! — делікатно постукало по металевій обшивці і згодом ще тактовніше, ледь чутно: — Тук-тук-тук…

Лещата страху поволі попустили бідне серце. Мамонт нездатний на таку ввічливість.

— Хто там? — наважився.

Звісно, аж ніяк не сподівався почути врозумливу відповідь. Та, на превеликий подив, гарно поставлений голос чітко відрапортував ламаною англійською мовою:

— I am your obedient serwant, my master¹.

— Хто-хто?

— Ваш покірний слуга, мій володарю! — почувся той самий голос.

Стала розбирати цікавість. Навіть пробу атмосфери забув узяти. Кришка,